Наш біль і наша гордість
Тема: Наш біль і наша гордість...
Мета виховного заходу:
·
розкрити сутність політики
гітлерівської Німеччини стосовно
єврейського народу;
·
на
прикладі Голокосту показати жорстоке ставлення фашистів до людей;
·
проаналізувати
зміст подій, пов'язаний з переслідуванням євреїв у Ніжині;
·
охарактеризувати реалії повсякденного життя жителів
села Шатура в умовах нацистської окупації;
·
виховувати
почуття гуманності, сприяти формуванню толерантності у міжнаціональних відносинах;
·
виховувати
гордість за співвітчизників, які віддали
своє життя заради інших;
·
зосередити увагу на почуттях співпереживання, допомоги ближньому, милосерді.
Дидактична цінність:
використання даного матеріалу на уроках з історії та краєзнавства, виховних
годинах .
Обладнання : візуальні
джерела (відеозапис «В Шатуру, щоб врятуватись», усні свідчення односельців, дитячі
малюнки, плакати, фотографії).
Шановні присутні!
Сьогоднішня зустріч присвячена двом пам’ятним датам. Перша є символічною для
України – День Соборності. Інша має свтовий характер – День пам’яті жертв Голокосту.
Сторінка 1. Голокост
Вчитель:
Війна кривавим
плугом переорала людські
душі. Родюча українська земля вкрилася ранами, міста і села лежали в
руїнах. Майже в кожну українську хату прийшло горе, злидні, втрата… Та попри
тяжкі і скрутні роки виживання, не втратила людська душа найголовнішої риси –
милосердя.
(діти заносять квіти
обмотані металевим колючим прутом)
(4)Ведучий 1: Трагічною сторінкою війни була
доля євреїв. Знищення єврейського народу в період Другої Світової війни
отримало назву Голокост (Шоа). У приблизному перекладі з грецької це слово
означає «всеспалення», інше значення – катастрофа).
Головним,
на думку нацистів, що повинно
об'єднувати людей, це їхня раса. Раса істинних арійців – це еліта, вона
покликана керувати нижчими расами. Була поставлена мета – підпорядкувати собі всі
народи, а тільки один народ – єврейський, знищити повністю, включаючи дітей.
Систематичним переслідуванням і знищенню в Німеччині, і
на захоплених нею територіях в 1933-1945 роках піддалися 70% єврейського
населення Європи. Єврейські громади спочатку переселялися у спеціально створені
гетто *(відокремлені від зовнішнього світу поселення з мінімальними умовами
життя). Це переселення переслідувало лише одну мету – подальше повне знищення
його мешканців.
(5)Вчитель: Нацистське
керівництво створювало таборі смерті, обладнані
газовими камерами та крематоріями. Серед
них найбільші – Освенцім (Аушвіц-Біркенау), Собібор, Маутгаузен, Бухенвальд. (6)Всього у фашистських таборах смерті загинули
приблизно 6 млн. євреїв, в тому числі
дітей –1,5 млн. (7)
(9)Дату 27 січня обрали не випадково, саме цього дня у 1945 році радянські війська
визволили найбільший з гітлерівських концтаборів, Освенцім (Аушвіц-Біркенау),
через який пройшли, як свідчать документи Нюрнберзького трибуналу, 2,5 мільйона
людей, 90 відсотків з яких були євреї. До дня звільнення в таборі залишалося всього 7 тисяч в’язнів.
Десятьма днями раніше війська СС вивезли з табору більше 60 тисяч виснажених
людей, десятки тисяч з них загинули під час цього «маршу смерті».
На виконання резолюції
Генеральної асамблеї, рекомендацій Ради Європи в Україні здійснюється
дослідження та вивчення цих трагічних подій.
(Музичний супровід до слайдів «Бухенвальдський
набат») (10 +6)
(16)Ведучий 1: Єврейський спротив в
період Голокосту – організоване або спонтанне протистояння євреїв політиці
нацистів, їх союзників і колабораціоністів, переслідуванню та знищенню євреїв в
період з 1933 по 1945 роки.
Опір поділявся на активний і пасивний.
Пасивний опір був поширеніший. Пасивними формами опору були будь-які
ненасильницькі дії, які сприяли виживанню євреїв, всупереч планам нацистів.
Зокрема, для протидії планам масового умертвіння замкнених в гетто євреїв за
допомогою голоду і хвороб, в гетто нелегально доставлялися їжа і медикаменти,
підтримувалася, наскільки це можливо, особиста гігієна, створювалися медичні
служби.
Важливу роль відігравав духовний опір. В гетто і, навіть, в концтаборах
існували підпільні школи, професійні курси, проводилися культурні та релігійні
заходи.
Активна форма полягала у партизанській боротьбі, актах саботажу й диверсій,
у збиранні й передачі союзникам по антигітлерівській коаліції розвідувальної
інформації, в антифашистській пропаганді й ін. Активний опір називають ще
збройним. Перше збройне повстання відбулось у Вільнюському гетто. Згодом у
гетто Мінська, Каунаса, Тудіно, Мізачів, Кременці, Луцька, Бродів, Львова тощо.
Найбільше повстання відбулось у Варшавському гетто (квiтень - червень 1943 р.).
Лише через три мiсяцi нерiвної боротьби повстання було придушено, в результатi
чого загинуло i вiдправлено до таборiв смертi 76 тис. чоловiк.
(17)Ведучий 2: Для
українського народу символом нацистського злочину перед людством є трагедія в
Бабиному Яру, який став всесвітньо відомим як місце масових розстрілів
цивільного населення, що здійснювалися німецькими окупаційними військами в 1941
році. Зараз на території Бабиного Яру знаходиться
декілька пам’ятників і меморіальних комплексів жертвам Голокосту. (18, 19,20,
21,22,23)
Пам’ять
про мільйони невинних жертв спонукає українців робити все можливе для
недопущення будь-яких проявів антисемітизму, ксенофобії, расизму і
нетерпимості.
Україна – одна з держав Східної Європи, єврейське
населення якої понесло чи не найбільші втрати ( поступаючись тільки Польщі) в
період Другої світової війни. В
радянський період замовчувалось, недостатньо
вивчалось це питання . Але сьогодні ми
живемо в країні, де молоде покоління має можливість формувати світогляд в
умовах толерантності, культури миру, загальнолюдських цінностей.
(24)Вчитель: Голокост
– це жах, біль, смерть. Він не повинен повторитися. Але пам’ять про мільйони невинно загублених людей житиме завжди. ( музика)
Ведучий
1:
Присвячується жертвам
Голокосту…
Війна! Яке страшне, болюче слово.
Аж моторошно, аж трясе.
Війна! Чи бридко так звучить на інших мовах?
Мабуть, ще й переводиться –
«згадати все».
Та що ми знаємо, лиш те, що розказали:
Там розстріляли, там зірвавсь снаряд.
А всіх євреїв – гнали, гнали.
Тоді палили їх, живими вряд.
«Народ єврейський знищити потрібно!»,
Такий наказ у ворогів давно!
А як же дітки? Їх уже не видно…
Живцем закопували – серце в них було?
Ні не було. Ще у мороз збирали
І, роздягнувши всіх до наготи,
Міськими вулицями до ровів пригнали.
Розстрілювали. Було страшно йти.
Та вони йшли. І тихо так. Мовчали.
Хтось схлипував, дідусь стогнав.
В колоні зрідка діти десь пищали.
А ворог знав і безпощадно гнав.
Війна! Яке страшне, болюче слово.
Аж моторошно, аж трясе.
Та що ми знаєм про це слово?
Нам залишається лиш пам’ятати все.
(25) Сторінка 2.
Окупаційний порядок
(26) Вчитель: 15 вересня 1941 року Ніжин окупували
фашисти. Гітлер, ще тільки плануючи
наступ на СРСР, однозначно негативно розцінював і більшовизм і євреїв. Тому
німецькі окупанти, увірвавшись до Ніжина, спочатку шукали комуністів і
комсомольців, а потім добралися і до євреїв. Їм було наказано одягнути
спеціальні пов’язки й зареєструватись у місцевій поліції. Німецьке командування
намагалося відокремити цю націю від іншого населення, відібравши у них всі
права на свободу. Нелюдські (27)умови
окупаційного режиму передбачили повну ізоляцію євреїв від оточуючого населення.
Цим самим унеможливилися спроби будь-якої допомоги їм. За планами нацистів
єврейський народ повинен бути знищений від стариків до немовлят. Якнайшвидше
намагалося виконати вказівки німців (28)місцеве
управління, створене окупантами. У
Загальному районному (29)указі №1 щодо
організації органів влади та життя на окупованих територіях існувала ціла низка
вказівок щодо єврейського населення. Водночас за невиконання цих вимог
передбачалися дуже суворі покарання включаючи смертну кару.
(30)Ведучий
2: До міста добиралися кияни, яким вдалося втекти. Вони розповідали про
жахи Бабиного Яру. Чи розуміли ніжинські євреї, на що вони приречені? Мабуть,
не всі і неповною мірою. У пам’яті багатьох були спогади про лояльне ставлення
німців у роки Першої світової війни. Та і повірити у страшні жахи, до яких
вдавались німці було дуже важко, адже радянське керівництво нічого не
розповідало про звірства нацистів у Європі. Сподіватись на допомогу інших, коли
будь-яка допомога з боку мешканців міста каралась розстрілом, було неможливо.
Всі розпорядження німецької влади та призначених ними місцевих органів
врядування зводилися до залякування людей найжорстокішими карами за найменшу
спробу полегшити долю приречених на смерть і муки євреїв. Тому навіть спроба допомогти – це вже був
вчинок героїчний. Така людина смертельно ризикувала життям не тільки своїм, але
й своєї родини. Героїзм не може бути масовим явищем, і тому тим більш величним
стає подвиг людей, які наважувалися в силу різних мотивів рятувати євреїв, у
той час як більшість населення займала позицію сторонніх спостерігачів, хоча
подумки й могла співчувати своїм колишнім сусідам, друзям, однокласникам тощо. І
хоча в Україні на захист євреїв стало безліч українців, але й знаходилися ті,
які намагалися нажитися на чужій біді.
Ведучий
1: До знищення єврейського
населення гітлерівці готувалися планомірно. У Ніжині на Чернігівщині вбивства
проходили 6 листопада. Євреї отримали
наказ прибути на центральну площу міста. Звідси й почався трагічний
похід у вічність. Скорботна колона направилася на окраїну міста. (31)За свідченнями очевидців, у колоні було
близько п’ятисот чоловік, частину євреїв привезли на машинах. П’яні поліцаї
погрожували кожному, хто приближувався до неї. Ті, хто спробував втекти,
миттєво були застрелені. Та все ж деякі
жінки, разом з дітками, змогли
вирватися з тієї колони. Розстріли проводилися і після шостого листопада 1941
року. До Ніжна звозили євреїв з сіл району, Бобровиці, Носівки, розстрілювали
біженців з інших міст, в тому числі і Києва. Масові розстріли у Ніжині
проходили на (32)території цегельного
заводу. Скромний пам’ятний знак, встановлений після війни, нагадує про страшні
злочини проти багатостраждального єврейського народу.
(33)Вчитель: В
Шатурі люди всі знають один одного, та й новини розповсюджуються миттєво:
фашисти вже взяли Ніжин, створені органи нової влади, багато полонених,
розстрілюють і грабують…
Одним з головних
завдань гітлерівців з самого початку окупації українських земель була
організація органів влади. В Шатурі вони почали формуватися відразу після
захоплення німцями. «Загальний районний наказ №1» передбачав:
«… призначити
старост з людей політично благонадійних, які ні в чому поганому не були
замішані та можуть цілком справитись з покладеною на них роботою». Наказ
регламентував всі сфери життя і діяльності жителів, навіть мову: «На всіх
установах і підприємствах повинні бути вивішені вивіски німецькою та
українською мовами, на всіх заїздах і виїздах сіл встановити вивіски з написом
назви села німецькою та українською мовами».
(34)Ведучий 1: Населення з тривогою очікувало окупантів. Та на диво все пройшло тихо.
Розгромів не було. Великої шкоди людям вони не завдали. Колгосп працював як і
раніше. Німці зробили перепис всього населення, тваринницької ферми колгоспу і
особистих господарств. Окупанти слідкували за системою щеплень для скота.
Сільська управа відповідала за стан справ на селі. Її повноваження були досить
широкі. Фактично, вона (35)представляла
інтереси військової адміністрації та відповідала за впровадження в життя
наказів і директив німецького командування.
В той же час, органи місцевого управління повністю залежали від
окупаційної влади, підкорялися їй та виконували всі постанови. У багатьох
наказах і розпорядженнях місцевої влади зазначалося: «На підставі розпорядження
німецького командування…», «Згідно розпорядження польового коменданта…»
(36)Ведучий 2: (музика)
Ліхтарик
Скрипить ліхтарик монотонно, тихо,
На перехресті в темноті нічній,
Не знаючи, що йде до нього лихо
І буде свідком він історії сумній.
А вітер розгойдав немилосердно
То в той бік світло – мить і знову тьма.
Щось відчував ліхтарик, може й знав, напевно,
Що буде біля нього тут війна.
Тихенький скрип порушує морозний.
Ліхтарик знов голівку поверта.
А по душі пробіг
мороз тривожний
Ведуть людину поліцаї два.
Це чоловік в розірваній сорочці.
Зі скроні капа кров на білий сніг.
В ліхтарику він бачить промінь сонця.
Спіткнувся, впав, наче легенько ліг.
Його прикладом вдарили і знову.
Він затремтів, але піднявся, встав.
Почув свою від них він рідну мову.
Лиш посміхнувся й далі почвалав.
Біля ліхтарика всі опинились.
Він підняв очі вогнику вгорі.
Ось постріл – серце миттю зупинилось.
І світло згасло в металевій цій трубі.
(38)Ведучий 1: Того
ж дня, з боку Носівського району в наше село на конях в’їхала ще одна колона
німців. Зустрівшись біля церкви, вони
залишили село, рухаючись в сторону Лосинівки. Німці навідувалися декілька разів: гуляли разом з селянами на
весіллі, перевіряли документацію, поведінку людей, складали списки для
відправки на примусові роботи до Німеччини, тощо. Встановлено імена
завербованих жителів Шатури: Штанько Ганна Йовтухівна, Романенко Ганна
Павлівна, Вовкогон Григорій Климович, Кулик Наталія Андріївна, Сердюк Марія
Олексіївна, Романченко Єлизавета Йосипівна.
Молодь села активно залучали до різних робіт, в тому числі й до копання
окопів. Ганна Павлівна Романченко, одна з тих молодих людей, яка їздила
копати окопи, розповідала, що збиралося
багато молоді. З колгоспів давали коні з підводами. Для харчування працюючих
виділялися свині, овечки. Їздили копати окопи в Стару Басань Бобровицького
району. А в Оленівку не доїхали, бо була
повітряна атака. Хто залишився в живих, повернулися додому.
( відеоінтерв’ю М.Юхимівна)
(39)Ведучий 2:Документально
підтверджено, що колгосп в Шатурі свою діяльність в період окупації не
припиняв. Це пояснюється тим, що найголовнішим завданням окупантів було
найефективніше експлуатувати сільське господарство України. Це можна було
зробити зберігши колгоспи. Вони повністю були під контролем німців, але у дещо
зміненій формі та під іншою назвою. В період війни зменшились прибутки селян, а
робочі години збільшились. Працювали від світанку до пізнього вечора. Така
жорстока експлуатація допомагає пояснити той факт, що 85% усього постачання
Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилися з України.
Колгоспи почали називатися господарством. В ході дослідження вдалося уточнити прізвища
голів колгоспу (старост колгоспу) в довоєнний період і в період окупації –
Романченко Павло Юхимович, після війни – Семенець Василь Васильович. Старостою
села до окупації був Чайковський, присланий з Росії комуністами. Люди часто
глузували з нього через недосвідченість в сільському господарстві..
(відеоінтерв’ю Н.Павлівна)
(40)Вчитель:
Заняття жителів Шатури в період окупації не дуже відрізнялися від довоєнних
років велися. На становищі селян позначалося те, що більшу половину врожаїв
забирали німці. Тому селяни жили впроголодь. Діти бігали на колгоспне поле красти колоски, солому,
збирали залишки після картоплі чи буряків. Часто поліцаї били дітей, коли ті
ловилися на гарячому. Так, Варуха Микола Іванович, 1931 року народження не
ходив до школи декілька тижнів, після того, як його побив поліцай. Архівні
джерела та свідчення очевидців підтверджують, що в час окупації школа в селі
працювала. Діти навчалися. Правда, частина шкільного приміщення була відведена
для збереження зерна.
(41) Саме з цим важким часом і пов’язана історія нашої героїні
односельчанки Устинії Петренко
Сторінка 3. Життя історії
( 42) Вчитель:
Народилася Устинія Іванівна 15 вересня 1908 року в селі Шатура Ніжинського
району Чернігівської області в сім’ї Петренків. У батьків Івана та Марини
Петренків було чотири доньки: Меланія, Устинія, Уляна, Євдокія. Виконувала дівчина багато домашньої роботи, тож до сільської
нелегкої праці звикла з дитинства.
(43)В школу ходила залюбки. Любила навчатися. Та
сільське життя вимагало більшої уваги,
аніж почитати цікаву книжку. Тому, закінчивши 7 класів Шатурської школи,
пішла працювати в селянське господарство. Пізніше, коли відбулася
колективізація і утворилися колгоспи, працювала в колгоспній ланці.
(інсценізація «Вечорниці)
(44)Ведучий 1: Сім’я
Петренків, як і всі сільські родини, жили тим, що мали від власної землі та
господарства. В родині був кінь, яким обробляли землю. Тримали корову, свиней,
овець. Батько, мати і дівчата тяжко працювали на власному полі, знаючи, що ця
праця не дасть їм померти з голоду. В ході дослідження було встановлено, що в
1927 році в Шатурі виникло селянське господарство. Батько Устинії, Іван
Тихонович, влаштовується на роботу. Через деякий час забирає до себе і Устинію.
В 1929 році вже все сімейство Петренків працює в новоствореному колгоспі імені Блюхера. Жінки трудяться в ланці,
батько – конюхом.
(45) Ведучий
2: У 30-х роках
Устинія вийшла заміж за односельця Михайла Петренка. Точну дата одруження
встановити не вдалося. Вивчаючи історію села, було встановлено, що одружувалися
молоді люди переважно восени. Це пояснювалося тим, що закінчувалися
господарські роботи на землі, люди мали більше вільного часу. У період між
постами гуляли весілля. За спогадами родичів, Устя вінчалася в місцевій церкві.
Нажаль записи у церковних книгах тих часів не збереглися. За документами Шатура
з 1931 по 1934 роки була Носівського району. Всі архівні матеріали були
передані в місто Носівка. Ми працюємо в
цьому напрямку і плануємо зробити запит до архівних документів Носівського
РАЦСу, щодо встановлення дати реєстрації шлюбу Петренко Устинії та Михайла.
Після одруження Устинія проживала в родині чоловіка.
Разом у невеличкій хатині жили батьки Михайла,
Савелій Петренко та Євхимія Петренко і брат чоловіка Василь, 1922 року народження.
Вчитель: Здавалося молода, закохана
дівчина починає нове щасливе життя. Насправді ж Устинію чекали безкінечні
випробування, втрата, горе. 30-ті роки, голодні й холодні для всього людства,
не обминули і Устину родину. Один за
одним помирають батьки чоловіка, Сава та Хима. Вони любили невістку і добре до
неї ставилися. Устя з почестями поминає стареньких, не знаючи, що смерть ще
надовго залишиться у їхньому будинку. Брат Михайла Василь залишився жити в
родині. Устя піклується і доглядає за ним як за рідним. За роки подружнього життя Устинія народила семеро
діток, четверо з яких померли маленькими. Підкосило це Устю. Змарніла,
посивіла, аж постаріла. Та не втрачала надії, що хтось з діток все ж таки
виживе. В 40-му році, після народження донечки, від тяжкої хвороби помирає
чоловік Усті Михайло Петренко. Залишається молода вдова з трьома дітками на
руках. Починається війна…
Своїми спогадами про рідну людину з нами
поділяться дочка Олександра Михайлівна та онука Валентина Іванівна.
(екран закритий)
(46)Ведучий 2: В ці тривожні дні темної
вересневої ночі 1941 року обережно постукали у вікно будинку Устинії Іванівни. Вона відгукнулась і почула
у відповідь знайомі голоси, відкрила двері, впустила в будинок. Це були дві
сестрички, доньки знайомої жінки-єврейки Рахіль Медведєвої із Ніжина. Звали дівчат
Соня і Вєра. (фрагмент фільму «В Шатуру, щоб
врятуватися») Надавати допомогу євреям було надзвичайно важко ще й тому,
що робити це доводилося в умовах найсуворішої конспірації: адже навколо було
чимало осіб, які могли донести про це поліції. Перш за все це були люди з
антисемітськими переконаннями. Яких, на жаль, також виявилось немало. Форми
допомоги та порятунку були найрізноманітніші. Нагодувати єврея, переховати
втікача з гетто або табору, взяти до себе єврейську дитину і виховати її,
перевести через кордон, дістати фальшиві документи – ось далеко не повний
перелік цих форм. Наражаючись на смертельну безпеку, прості українські
громадяни рятували євреїв.
Ведучий 1: Світова історія ще не знала таких жахливих масових
страт, такої безжалісності до жертв, якими відзначалися дії гітлерівців щодо
євреїв. Свідчать про це спогади очевидців, документи в музеях, архівах.
Знайшлося в Україні чимало людей, які вважали своїм людським (або
християнським) обов’язком допомогти безневинним жертвам ненависті. Вони не
злякалися страшної нацистської окупаційної машини і виступили проти неї. З
перших днів окупації нова влада нав’язала власні правила поведінки та
регламентацію життя місцевому населенню. Визначався цивільно-правовий статус
євреїв як «не арійців». Це відразу позбавляло єврейське населення навіть тих
обмежених прав, які мало місцеве населення інших національностей.
Дискримінаційні заходи стосувались усіх сфер життя євреїв.
(47) Вчитель: В роки війни за переховування або укривання комуністів,
євреїв, радянських офіцерів загрожувала смерть і рятівникам, і врятованим. Та
Устинія Іванівна, ризикуючи власним життям та життям своїх маленьких дітей, все
ж таки залишає сестричок у себе. До всіх тяжких поворотів долі додається
щоденна тривога і смертельний ризик.
По селу ходили чутки, що в одному з будинків ховаються
єврейські дівчата. Коли на подвір’ї з’явився староста Григорій Якович, Устинія
Іванівна злякалася, адже ховала дівчаток на печі, закидавши ганчір’ям,
подушками. Почувалися сестри захищеними, та все ж боялися обшуку. Староста
заспокоїв рятівницю-господиню, та ще й неочікувано, запропонував свою допомогу.
Домовилися, що Устинія Іванівна буде брати з собою чорняву Вєру на роботу в
колгосп. Григорій Якович пообіцяв, якщо буде якась загроза, він обов’язково
попередить. І він дійсно виконував свої обіцянки. Жінка переодягла дівчат у
вишиті сорочки. Запинала хустки на голові так, щоб не видно було їх обличчя.
Інколи, коли відправляла дівчат на колгоспне поле, забруднювала обличчя для
маскування. А коли хтось чужий заїздив у село з перевірками, староста
попереджав. Тоді дівчата не виходили на вулицю, або й зовсім втікали з села та
переховувалися в лісосмугах. Коли ставало все спокійно староста приводив
біглянок знову до Устинії Іванівни.
Ведучий 1: Крім старости села німецька влада призначала на місцях
працівників поліції, так званих в народі поліцаїв. В основному це були
прибічники окупантів. В Шатурі поліцаї були місцевими. Очевидці неприязно
відгукуються про них. Але бували й винятки.
Про переховування євреїв у Устинії Петренко знали не всі
жителі села. Відомо було тільки те, що вона прийняла до себе дітей-сиріт
знайомої жінки. Можливо хтось здогадувався, що дівчата, онуки єврея Янкеля
Беркова Богречевського, який проживав на території Шатури в дореволюційний період.
Ведуча 2: Дворська Ніна Михайлівна розповідала, що і в її бабусі
переховувалися євреї. Але вона побоялася залишати їх на довго через те, що
хтось з селян міг донести місцевим поліцаям.
В період окупації селяни з пересторогою відносилися до
появи чужинців. Окремі люди тримали таємницю переховування єврейських дівчат,
чим теж наражалися на небезпеку. Були і
такі, що боялися спілкуватися з Устинією в цей період, аби не бути поміченим
поліцаями. Але більшість селян з розумінням ставилися до цього.
(Відеоматеріали «Баба Галя»)
(закритий екран) Вчитель: Проста сільська жінка-трудівниця з трьома малими дітьми
довгий час переховує єврейських дівчат. Пережиті Устею втрати власних чотирьох дітей. Смерть чоловіка.
Фактично, вона залишається на одинці зі своїми бідами, проблемами. В такі
хвилини смутку, розчарувань, безвиходу людина або ж втрачає сенс життя, або ж реалізує себе в допомозі ближньому. Саме в такий момент Устиного життя і з’являються
обездолені єврейки. Тим більше, самі ж дівчата знаходилися в такому ж
емоційному стані, такому ж безвиході. Їхньому життю загрожувала реальна смерть.
Вони втратили обох батьків. Їх народ підлягав
цілковитому знищенню. Переплелися дві життєві дороги Устинії Іванівни та Соні і
Вєри Медведєвих в потрібний для обох сторін
час. Вчинок жінки героїчний. Вона ж вдячна цим дітям, що врятували її.
Так і жили однією родиною, підтримуючи один одного все життя Соня, Вєра і їх
мама Устя.
Народ єврейський пам’ятає …
Мрячить добу четверту, може п’яту
У хаті холодно і хочеться тепла.
В такі дні Устя думає про втрату.
Ось рік минув, як чоловіка вже нема.
А діти туляться до неї, обіймають,
Не розуміючи, чом мама в них сумна.
Усі разом лише надію мають,
Що зовсім скоро кінчиться війна.
Їх думи стукіт розігнав у двері.
Заметушилась, та відкрила вмить.
А на порозі дві стояли Дверти
Єврейська кров у жилах їх кипить.
Впізнала Устя, Соня й Вєра – діти
Знайомої євреєчки були.
«Куди ж мені вас, діточки, подіти.
Ви ж в Ніжині із мамою жили?»
Вони мовчали, опустивши очі.
Життя на волосиночці висить.
А сльози капали дитячі і дівочі
Так хочеться їм кожній ще пожить.
І знала Устя, що висить загроза
І навіть смерть усій її сім’ї.
«Прийму до себе, скоро вже морози»
Хай Бог рятує і дітей й її.
Впустила, обігріла, годувала
І вирішила твердо опір дать.
Нехай ворожа сила наступала.
Дітей єврейських їм їй не віддать.
Перевдягла в сорочку-вишиванку.
Вдень брала в поле із собою працювать.
А уночі боялася до ранку,
Щоб не прийшлось життя їм всім віддать.
Так і жили в тривозі аж два роки
Устинія і п’ятеро дітей.
Лише почують на порозі чиїсь кроки
Ховаються, не вірять у людей.
Та доля для дівчаток посміхнулась
Їх мама Устя врятувала від біди.
Осиротілих не прогнала, відгукнулась.
Народ єврейський пам’ятає це завжди.
Протиріччя
Хіба щось є страшніше за війну?
Нема – усі б сказали хто загинув.
Я запитала якось жіночку одну.
Вона сказала, що знайшла в війну родину.
Роки страждання, втрати, безнадії
Були для неї як зимова ніч.
Померло діток четверо і, мрії
Чому? Не розуміла в чому річ.
Просила Бога – народились дітки.
Боялася за них і кожну мить
Все озиралася – біда приходить звідки?
Де завернуть її, почати знову жить.
Малеча підростала, але горе
Підкралося зненацька, крадькома.
Пішов її коханий, сліз – як море,
А навкруги лише безодня й тьма.
Зневірилась, немов свіча погасла.
Як вижити, тепер вона вдова.
Чому ця доленька така нещасна?
Чому так рано сива голова?
Коли війна розпочалась, до хати
Постукали тихенько уночі.
Впустила, не дала страждати.
Дівчат єврейських заховала на печі.
Ніби прокинулась, встряхнулась, зрозуміла,
Що треба діяти, біді протистоять.
Сестер-єврейок в себе залишила
Щоб їх від ворога надовго заховать.
Дівчата ті її спасіння Боже.
Вони тікали – рятувалася вона.
Від болі у душі їй допоможе
Як це не дивно, а сама війна.
( 48) Сторінка 4.
Врятовані долі людські
Вчитель: Вєра
(Дверта) Соломоновна (Шломовна) Медведєва народилася в Ніжині 4
листопада 1923 року. До 1941 року закінчила 9 класів Ніжинської середньої школи
№3. Сім’я Медведєвих повернулась до Ніжина в 1937 році. Декілька років вони
проживали в Білорусії. Тридцяті роки глибокою бороною пройшлися по долях
людських: сестри Вєра, Соня і Нюся залишилися без батька, а в 1941 році – і без матері, Рахіль Медведєву
розстріляли карателі. Точної дати смерті матері нами не встановлено. Можемо
зробити припущення, що це трапилося 6 листопада під час масових розстрілів
євреїв у Ніжині або у вересні під час облав на євреїв. Саме тоді дівчата
з’явились у Шатурі.
Після
звільнення Ніжина від окупантів Вєра продовжила навчання, працювала
бухгалтером, економістом. З 1978 року – на пенсії. В дорожньо-експлуатаційному управлінні,
де вона працювала перед виходом на
заслужений відпочинок, про неї відзивалися дуже тепло. Зі своїми
колегами та мамою Устею не поривала зв’язків, писала листи з США і матеріально
підтримувала родину Петренків.
Вєра Соломонівна довго не зважувалася на виїзд до
Америки, все відкладала, бо мала надію, що Устинія Іванівна поїде з нею. Так
прикипіла душа єврейки до української жінки, котра замінила їй батьків. Але
йшли роки, не стало сестри Соні, всі родичі Медведєви виїхали. У 1994 році наважилася на це і Вєра.
Перед наближенням старості, не бажаючи бути тягарем для дітей і онуків Устинії
Іванівни, прийшлося вибрати, можливо, не кращий варіант, але достатньо
раціональний.
Вєра і Соня
Медведєви мали двоюрідну сестру Вєру Ольховську. Вона теж проживала в Ніжині.
Точна адреса нами не встановлена. Була, як і сестри Медведєви, не заміжня.
Вєра, після міграції в США, підтримувала зв’язок з сестрою. Дзвонила їй часто і перепитувала про
Устинію Іванівну. Розповідала Медведєва як добре їй там живеться і як гарно до
неї ставляться.
(49) Ведучий
1: Софія Соломонівна Медведєва
народилася в 1921 році в Ніжині. Число та місяць не встановлено. До 1941 року сім’я Медведєвих
проживала по вул. 2-га Покровська, 17. В списках вуличкомів мама сестер Вєри,
Соні та Нюсі значилася під номером 133: Медведєва Рахіль Янкелівна, господарка,
1895 року народження. Доньки не записані, бо на період зіставлення цих списків
в Ніжині не проживали, знаходилися в селі Шатура.
Соня,
на відміну від Вєри, мала слов’янську
зовнішність і могла вільно пересуватися, не ризикуючи потрапити до карателів,
як єврейка. Та вона, як стверджують очевидці, потрапила в облаву при відправці молоді в Німеччину на
примусові роботи. Прийшло визволення.
Соня служила добровільно в Червоній Армії. Повернулась до Ніжина, навчалася,
працювала рахівником в
Будинку-інтернаті для дітей-інвалідів. Померла Соня в 1984 році. Похована в
Ніжині. Обидві її сестри, Вєра та Нюся, проживали в Сполучених Штатах Америки.
Відомостей про сестру Нюсю на даний час немає.
( екран закритий)
(Танець «Відважна Соня
та тендітна Вєра»)
(50) Сторінка 5.
Праведник народів світу
Вчитель:
Місцеве населення України в ставленні до Голокосту (Шоа)
можна розділити на кілька груп:
– вбивці та їхні поплічники;
– сторонні спостерігачі нацистських злочинів — у сучасній західній
історіографії їх називають «bystanders» (з англ. — спостерігачі, свідки);
– рятівники євреїв, Праведники
народів світу.
(51) Ведучий
1: Особливу увагу рятівникам
євреїв у період Голокосту приділяє Яд Вашем, ізраїльський національний центр
пам’яті Катастрофи та героїзму. Одне з основних завдань Яд Вашем — від імені
Держави Ізраїль та всього єврейського народу висловити вдячність тим неєвреям,
які з ризиком для власного життя рятували євреїв від геноциду під час
Голокосту. Таких героїв називають «Праведниками народів світу». Це почесне звання, що присвоюється від імені
Ізраїлю відповідно до Закону про увічнення пам’яті мучеників і героїв (1953 р.)
представникам різних національностей та віросповідань. Справу про присудження
звання Праведника розглядає спеціальна громадська Комісія, яку очолює суддя
Верховного суду Ізраїлю.
(52) Ведучий
2: Щодо походження вислову
«Праведник народів світу» то його слід шукати в давньоєврейській історії. У
Талмуді це той, хто дотримується семи заповідей Ноя, і не припускається гріха.
Сьогодні Праведниками народів світу називають тих людей,
які виявили співчуття до єврейського народу. Саме поняття «праведник»
відображає етичну істину, закладену в Танасі і Талмуді, сенс якої полягає в
тому, що, розглядаючи питання про цінність життя, єврейські мудреці
підкреслювали, що життя кожної людини – це цілий світ; вбивця губить не лише
життя єдиної людини, а й тих, хто не зможе стати її нащадками. Тому рятуючи
одну людину, рятівник дає вижити і його потомству .
(53) Вчитель: У «Яд Вашемі» є спеціальний відділ, який розшукує
Праведників світу, збирає документальні матеріали про них звідусіль. Звання
Праведника народів світу присуджується спеціальною комісією Яд Вашему. За даними
організації найбільше Праведників виявлено у Польщі, Нідерландах, Франції і
Україні. Одна з особливостей списків Праведників Яд Вашему полягає в тому, що
каталог пошуків складений не за етнічними особливостями, а по країнах. Робота у
цьому напрямку продовжується. На Україні, станом на 1 січня 2015 року
Праведників світу нараховують 2515 чол.
(54) Кожного віднайденого «праведника» нагороджують медаллю з написом івритом
«Рятуючи хоча б одне життя, рятуєш світ», його ім’я також викарбовують у Саду Праведників
у Єрусалимі.
(55) Ведучий
1: У грамоті зазначається:
«Присвоюючи Вам звання «Праведник народів світу», ми високо оцінюємо Ваш подвиг
і складаємо нашу вічну подяку за те, що в лихі часи минулої війни Ви виявили
християнське милосердя та доброту і, незважаючи на ризик втратити власне життя
та життя Вашої родини, врятували євреїв, які були приречені на загибель.
Єврейський народ ніколи не забуде Ваш благородний вчинок і буде передавати Ім'я
Ваше із покоління у покоління як приклад високої людяності та злагоди між
нашими народами. Український народ, гордістю якого Ви є, може пишатись Вами. Ми
схиляємо перед Вами свої голови».
Списки Праведників по
країнам
|
Країна походження
|
Нагороди
|
Примітки
|
|
6454
|
||
|
5351
|
||
|
3760
|
||
|
2515
|
||
|
1476
|
||
|
723
|
||
|
703
|
||
|
587
|
||
|
478
|
||
|
455
|
||
|
442
|
||
|
279
|
||
|
127
|
||
|
124
|
||
|
118
|
||
|
106
|
||
|
111
|
(56) Вчитель:
Існує певний порядок, процедура присвоєння почесного
звання. Врятовані надсилають свої заяви-свідчення про врятування. Євреї, які
живуть в інших країнах, звертаються в ізраїльське посольство чи консульство.
Заяву-свідчення врятованої особи підтверджують два свідки. Документи розглядає
спеціальна комісія, до складу якої входять представники Яд Вашему, історики,
юристи, люди, які самі пережили Катастрофу.
Комісія застосовує сім основних критеріїв при визнанні
тієї чи іншої людини Праведником народів світу:
1) людина, що претендує на звання Праведника має бути неєврейського
походження, яка особисто намагалася врятувати хоча б одного єврея незалежно від
того, чи вдалося їй це зробити;
2) акт порятунку мав місце в роки Голокосту, коли євреям не було куди
діватися і ні на кого було покластися;
3) порятунок євреїв був для самого рятівника ризиком для власного життя;
4) допомога надавалася безкоштовно та безкорисливо, без зайвих умов;
5) рятівник при врятуванні виявляв гуманне ставлення до врятованого;
6) під час, до і після порятунку рятівник не знущався та не завдавав зла
євреям;
7) наявність достовірних посвідчень (посвідчення врятованих або документи,
що підтверджують факт порятунку євреїв).
(57)Ведучий
2: Спілка євреїв на Україні дуже
добре опікувалася тими (58)людьми, які під
час війни допомагали євреям, рятуючи їм життя. На честь (59)Петренко Устинії Іванівни посаджено дерево на алеї
Праведників музею Яд Вашем на Святій Землі. Про Петренко Устинію Іванівну
згодом дізналася вся Україна. 23 березня 1998 року їй було присвоєне почесне
звання «Праведниця миру». Вручена грамота та медаль. Стареньку навіть знімав
телеканал 1+1 та показували по телебаченню.
(Відеоінтерв’ю з сільським головою)
(60)Вчитель: За іудейськими традиціями наявність навіть одного
Праведника в селі чи місті, країні зміцнює її благополуччя, а наявність декількох
роблять долю прихильну до кожного, в тому числі і до грішників. Вєра Медведєва
доклала чимало зусиль, щоб зібрати всі необхідні документи для присвоєння своїй
рятівниці почесного звання «Праведник серед народів світу», і вважала, що її
зусилля – це мала частка тієї вдячності, на яку заслуговує Устинія Іванівна
своїм героїчним вчинком і всім своїм життям. Померла Устинія Іванівна 20 квітня
2003 року. Похована на місцевому
кладовищі.
Вчитель: Після присвоєння звання Устинія прожила ще 5 років. які нічим не відрізнялись
від її попереднього життя. Нажаль…
Ми так мало про це знали і так мало приділяли їй уваги.
Поряд з нами жила людина, героїчний вчинок якої
відомий за кордоном: в Сполучених Штатах
Америки, в Ізраїлі. Ми звикли виховувати своїх дітей на прикладі героїв книжок
та кінофільмів. А поряд з нами жила сільська трудівниця, вчинок і життя якої є
гідним прикладом для наслідування.
Сьогодні ми зібралися для того, щоб розповісти про героїзм простої української
жінки, хоч вона і не вважала свій вчинок героїчним. Просто робила, як
підказувало їй серця. Устинія є
прикладом доброти, самопожертви, милосердя, толерантності.
В наш час Україна потребує більше таких людей, які б
боролися за нашу державність,
духовність, націю.
Шановні вчителі, на виховних годинах знайомте учнів з
історією життя Устинії Іванівни, виховуючи у дітей почуття гордості за нашу
землячку.
Шановні гості, можливо, сьогодні ви вперше познайомилися з життєвим шляхом героїні. Наше спільне завдання – возвеличити її ім’я та зберегти в пам’яті
майбутніх поколінь.
(музика)
Війна
онука й діда
Як страшно жити , коли
йде війна.
Коли стріляють недалеко з кулеметів.
Потрібних жертв не вибира вона
І не буває , щоб снаряд в ціль не долетів.
Старому ветерану довгий час
Готові ми довіку співчувати.
Не думав прадід, що сьогодні нас
Прийшлось його онукам захищати.
Як важко їм повірити в війну.
Вони у ворога
відбили землю рідну.
Тепер ведем ми операцію страшну.
Із тероризмом боремося гідно.
Та чи цього хотіли дідусі?
Чи мріяли дітей в війну чекати?
Як би ж могли, погодилися б всі
За хлопців наших в бою стояти.
Для чого це сьогодні, розкажіть.
Чому повинні помирати ще люди.
І Україну мирною зробіть,
Щоб небо було дуже чистим всюди!
Порозумійтеся, амбіції складіть.
В країні нашій зараз дуже темно.
Убитій горем матері, скажіть,
Що її син загинув недаремно.
Не схожі війни прадіда і внука
Але вбивають зараз і тоді.
Поранені, контужені і в муках,
Втрачають хлопці роки молоді.
Ми будем діда довго пам’ятати.
Його онука не забудем теж.
Бо їм прийшлось життя за нас віддати.
Обом вклоняємось і дякуєм без меж.
.svg){kind=link}
Немає коментарів:
Дописати коментар